З історії лісів Полтавщини

Завісою далекої давнини захована епоха, у яку людина зробила своїм надбанням дикі пустелі кряжу землі, що становить нині полтавський край. Дослідженнями стверджено, що людина стала тут жити лише після крижаної доби, тобто десь за 20 тисяч років до нашого часу. Початок активного поселення людей в цих місцях історики відносять до перших віків християнства і першим місцем цієї події, гадають, були береги річки Сула (Посулля). Цих людей називали сіверянами або суличами. Основним засобом їх життя було полювання та рибальство. Більш розвинутий громадський побут тут з’явився лише на початку Х століття. Першим містом в межах території краю, що входила до колишньої Полтавської губернії, був Переяслав, нині Переяслав-Хмельницький Київської області, що на річці Трубіж (909 р.) У цьому ж столітті з’явилося місто Ромни на річці Сула (тепер Сумська область).

На рослинність полтавського краю значний вплив зробив льодовик, дніпровський язик якого покрив собою майже всю територію колишньої Полтавської губернії, крім її східних повітів (Червоноградського, Полтавського і Зінківського). Після льодовика в цих межах були поширені древні ліси, що тяглися з північного заходу на південний схід губернії і закінчувались на правому березі річки Ворскла, а далі на схід був степ.

Про надзвичайно багатий в минулому рослинний і тваринний світ Полтавщини свідчить цілий ряд літературних джерел, у яких вона описується як край величезних лісових масивів та ковилових степів з заростями чагарників, густою сіткою малих і великих річок, торф’яних боліт, помірно-континентальним кліматом, що створювало надзвичайно сприятливі умови життя для безлічі видів лісових, степових і водних тварин і птахів.

В описові населених пунктів Полтави і Переволочни, складеному в 1728 році, згадується про великі дубові, кленові, грабові і липові ліси по берегах річок Ворскли і Коломака вище і нижче Полтави. Тут мешкав бурий ведмідь, а в степу – дикий кінь тарпан, козуля, дика свиня, дрофа, стрепет. Дослідники тих часів зазначають, що в долині Дніпра гніздилися пелікани і лебеді. До кінця XVIII століття майже у всіх повітах Полтавської губернії водився тетерів, що свідчить про наявність в той час березових лісів, бо основним кормом цього птаха є березові бруньки і сережки. На Полтавщині в той час постійно добували і відправляли у Москву сайгаків, благородних оленів, лосів, дроф, тетеревів. В другій половині XVII ст. площа древніх лісів на правобережжі Ворскли була в 4-5 разів більшою, ніж в кінці XIX ст.

В ботаніко-географічному нарисі Полтавської губернії за 1894 рік вчений Краснов так описує приворсклянську смугу лісів: «… перейшовши до приворсклянської смуги, граб, що майже не зустрічається західніше, тут все частіше стає головною складовою частиною лісу, місцями утворюючи чудові стовбури товщиною в обхват і більше. Його сірі стрункі і прямі стовбури здалеку видають присутність цього дерева. В північно-східній частині прибережної смуги є ділянки, що складаються з одного тільки граба. Грабова область є найпівденнішою частиною Полтавського повіту. Саме тут, на схилі до р. Ворскла, найбільшої повноти досягає лісова формація…». Це стосується так званого Миколаївського лісу князя Кочубея навкруги Диканьки. Закінчує Краснов нарис такими словами: «Кращі ліси, мною бачені, це – в околицях Диканьки, Полтави, казенні ліси південніше Полтави і ліси навколо Лубен».

Ґрунтові дослідження проф. В.В.Докучаєва на Полтавщині показали, що території, які були під лісами в давно минулі часи, були значно більшими сучасних. Про це свідчить наявність і розвиток сірих лісових ґрунтів, а також відсутність на території області незмінних супутників степу – справжніх курганів. Є твердження про те, що на кінець XVII ст. ліси в нашому краї займали 30-34 % території. Професор Ляскоронський вказував, що ліси у північній частині Полтавської губернії були дуже великі. У верхів’ях р. Сули були ліси з великою кількістю дуба віком 600 і більше років. Дуби досягали сажня і більше у поперечнику (один сажень дорівнює 2.13 м.)

Полтавщина здавна була відома як край лісу і степу (лісостепу). Причому чорноземні степи полтавського краю в XV-XVI століттях теж були багатющі на флору і фауну. Пригадаймо, як М.В.Гоголь у романі «Тарас Бульба» величаво змалював наші степи тих часів. Зокрема, він писав: «Тоді увесь південь, увесь той простір, який становить нинішню Новоросію, до самого Чорного моря був зеленою незайманою пустелею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Одні лише коні, що ховалися в них, як у лісі, витоптували їх. Нічого у природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі здавалась зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів».

XVIII – XIX століттях територія Полтавського краю інтенсивно заселяється людьми, йде землеробське освоєння лісостепу. Цілинні ковилові степи перетворюються в поля і пасовиська. Сокирами перших землеробів нещадно вирубуються ліси для спорудження жител і їх опалення. Вирубки розкорчовувалися і обертались на орні землі, про відновлення лісонасаджень ніхто тоді не дбав. Сплюндруванню лісів особливо сприяв указ Катерини II в 1782 році, за яким ліси, що росли в дачах поміщиків і капіталістів, були віддані в їх повне розпорядження і необмежене користування. Виникли величезні вирубки дубових лісів. Ще більших розмірів вирубка лісу набула з 1861 року, після скасування кріпосного права і розвитку капіталізму в Росії, коли територія центрального лісостепу все більше набувала значення хліборобського центру. Як наслідок, тут в другій половині XIX ст. площа орних угідь вже становила 61-75 %, а площа лісів – лише 12-13%. А за даними генерального межування, яке проводилось в 1859-1886 роках, з 1850 по 1900 рік площі під лісами у Полтавській губернії ще зменшились з 13 до 5 %.

Головними причинами знищення лісів на той час вважалися: поголовне випасання худоби в лісах і величезна роздрібненість власників лісів. Це стверджувалось такими даними на 1900 рік. Загальна площа лісів губернії тоді дорівнювала 250 тис. десятин² і володіли цими лісами 113126 власників (господарств).

В той час пролунали заклики і обґрунтування відносно необхідності залісення пісків, величезні площі яких були розкидані майже по всій території губернії. Заліснивши їх, процент лісистості губернії підвищився б до 7,7%. Загальна площа пісків тоді ще не була опублікована, але вже на картограмі про них фігурувала цифра – 81350 десятин. Летючі піски тоді вважалися не угіддями і звільнялись від оподаткування. Площа ярів в губернії на початок XX ст. не була визначеною, хоч ревізор Г.І.Кенге вважав, що вона вже тоді не поступалася площі пісків і щорічно збільшувалась.

Завдання по залісненню пісків, ярів та круч покладалося на так звані піщано-яружні округи, завідуючими яких були спеціалісти-лісоводи.

В перші десятиріччя минулого століття вчення Докучаєва, Георгієвського, Ляскоронського, Рудзького, Орлова, Огієвського, а пізніше Висоцького та Морозова про значення лісу в природі та шкоду від його знищення все більше опановували свідомістю суспільства, в тому числі і лісокористувачів і лісоводів Полтавщини.

З пропозицією про створення у Полтаві лісного Товариства або відділення при губернському с/г товаристві виступив завідувач Полтавським піщано-яружним округом лісовод Борткевич В.М. Однак перша світова війна не дала до кінця здійснити рішення лісовласників і лісоводів Полтавської губернії. Потім жовтнева революція 1917 року, громадянська війна, голодні і холодні роки, розруха в народному господарстві. Не до збереження лісів тоді було. Продовжувалось їх безсистемне знищення на дрова.

Подальша доля лісів Полтавщини залежала і змінювалась відповідно до законів радянської влади.

Згідно з Декретом про землю від 26 жовтня (8 листопада) 1917 року ліси державного значення були націоналізовані, а місцевого значення муніципалізовані. В травні 1918 року вийшов закон про ліс, яким скасована всяка власність на всі ліси. 8 квітня 1920 року прийнято «Закон про ліси УРСР », за якими усі ліси, що належали раніше уділам, монастирям, поміщикам, містам, організаціям і населенню, були оголошені державною власністю. В 1921 році прийнята постанова «Про боротьбу з посухою», що передбачала велику програму лісозахисних насаджень, закріплення пісків, ярів, берегів річок. У 1924 році було прийнято Лісовий Кодекс.

В перші роки радянської влади, поки було Губернське правління, ліси підпорядковувались губернському лісовому управлінню при губ земвідділі, паливному і лісовому комітету та лісовому губліспромоб’єднанню «Полтавліс». В 1923-27 р.р. було проведено впорядкування державних лісів Полтавщини.

В 1930-1932 р.р., під час масової колективізації і усуспільнення земель, з лісів, що належали земським громадам, були створені в більшості районів Полтавщини районні лісові господарства. Пізніше, десь після 1934 року, в міру укріплення колгоспного ладу ліс оволодіння рай лісгоспів передавалися колгоспам та в держлісфонд, а їх організації ліквідовувалися.

Окремо слід зауважити про тяжку долю лісів, як і людей, в лихоліття спустошливих війн. Вже відомо, що в роки Першої світової війни на Україні здебільшого ліси знищували без усякої норми, в 1,5-2 рази більше середнього приросту. Це дуже спустошило ліси, особливо лісостепу, де знаходиться майже вся територія Полтавщини. Вирубані площі не відновлювалися, заростали малоцінними породами. Під час Другої світової війни війни на Україні знищено понад 350 тис. га. лісів. Найбільшої шкоди зазнали полтавські діброви.

По закінченні війни Законом про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1945-1950 рр. було намічено великі програми, спрямовані на поліпшення ведення лісового господарства: по лісовпорядкуванню, заготівлі насіння і організації лісових розсадників, збереженню і поліпшенню лісових масивів в степових районах, відновлення полезахисних лісонасаджень і посадок нових лісосмуг. Потім в жовтні 1948 року вийшла спеціальна постанова ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР про план перетворення природи і полезахисне лісонасадження, яка поклала початок широкому розвитку степового лісорозведення та полезахисних смуг.

Постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 року була утворена Полтавська область у складі 45 районів та двох міст – Полтави і Кременчука. Протягом 1939-1954 рр. з Полтавської області відійшло 11 районів. З 1957 року відбувалися лише зміни внутріобласного адміністративного поділу у зв’язку з реорганізаціями управління народним господарством. З кінця 1966 року і до 2020 року в Полтавській області було 25 адміністративних районів.

Після Адміністративної реформи в Україні (2015-2020 рр) відбулися зміни адміністративно-територіального поділу. В області створено 4 укрупнені адміністративні райони та 60 територіальних громад.